Сьогодні здається, що духовне училище - це навчальний заклад, у якому готують винятково майбутніх священників. Проте у ХІХ столітті духовна і світська освіта за структурою майже не відрізнялися. Світська освіта складалася з народних училищ (які фактично відповідали рівню сучасної початкової школи), спеціалізованих училищ – реальних, ремісничих, комерційних і т.п. (4-9 кл. за сучасними мірками) та гімназій (4-11 клас). Майже така сама система була і в духовній освіті – церковно-приходська школа, духовне училище (4-9 клас), духовна семінарія. Випускники гімназій могли продовжити освіту у духовній академії, а випускники семінарій – в університетах. Часто випускники духовних училищ вступали до 5-6 класу класичної гімназії.

Програма духовного училища майже не відрізнялася від гімназійної. Крім Закону Божого, тут викладали російську, церковнослов'янську, грецьку мови, латинь, арифметику, природознавство, церковні співи, чистописання, малювання та креслення. Але приймали сюди, звичайно, тільки православних.

Училище було створене для безкоштовного навчання дітей священнослужителів. Проте скоро сюди почали за плату приймати дітей дворян, міщан та селян. Плата була великою – від 60 рублів за рік у першій половині ХІХ століття до 140 рублів на початку ХХ століття. Але для батьків хлопчиків це було зручніше, ніж реальне училище чи гімназія. Наталя Зеленська пише, що учнів забезпечували житлом у гуртожитку при училищі та повним пансіоном. При училищі була власна церква, лікарня та навіть баня!

За тодішніми мірками, школа була величезна! Полковник А. Шмідт у «Матеріалах для географії та статистики по Херсонській губернії» зазначав, що у 1846 році в училищі було 83 учні, у 1852-му – 110. Через кілька десятиліть у Єлисаветграді почали відкриватися й інші навчальні заклади для хлопчиків – гімназія, реальне, комерційне училище і т.п. Але кількість учнів у духовному училищі не зменшилася. Відомо, що у 1915 році тут навчалися 169 хлопчиків.

Надія Феденко розповідає, що 12 жовтня 1882 року на посаду директора училища призначили Василя Антоновича Флоровського, майбутнього ректора Одеської духовної академії. Саме тут, у Єлисаветграді, народився Георгій Флоровський – філософ і історик, надзвичайно авторитетний у вузьких колах.

"Вони жили поряд, у власному будинку в Духовному провулку (зараз він називається Тракторний), – розповідає Надія Феденко. - Спогади про училище залишила донька Василя Антоновича Клавдія Флоровська".

"Первые мои воспоминания — дом, где мы жили, - пише Флоровська. - Он стоял на углу Вокзальной улицы (шедшей от вокзала до реки) и Духовного переулка. Переулок был короткий и упирался в берег реки (говорю реки, т. к. знаю, что Ингул, приток Буга, в устье так глубок, что используется для корабельных доков — как же не река? Ну, а в Елисаветграде в летнее время курица переходит его вброд). Недалеко от берега, вправо от Духовного переулка — обрывистый подъем, на котором расположена деревенька (или скорее предместье города) — Солодкая балка. Низенькие хатки с глинобитными крышами, на которых растет трава. Ни деревца, ни кустика, но много собак.

На противоположном углу Вокзальной улицы и Духовного переулка помещалась земская больница, небольшое одноэтажное здание, около которого постоянно стояли лошади и повозки приезжавших в больницу крестьян. Духовный переулок упирался в Вокзальную улицу. Немного выше по Вокзальной улице на противоположной ее стороне, тоже на углу какой-то другой улицы, находилось здание самого Духовного училища, довольно большое, не то в два, не то в три этажа, с большим двором".

У 1883 році Василь Антонович Флоровський був посвячений у сан та став священником домової церкви училища. Пізніше він викладав також у реальному училищі та у чоловічій гімназії.

Якщо говорити про видатних випускників духовного училища, то перш за все треба згадати двох священників – краєзнавців початку ХХ століття, яких ми постійно цитуємо: Гаврила Сорокіна та Василя Нікіфорова. А ще Данила Крижанівського – автора пісні «Реве та стогне Дніпр широкий». Професійним композитором Крижанівський не був, він навчався хоровому співу в Єлисаветградському духовному училищі, а потім у Одеській семінарії.

Священником він теж не став, закінчивши семінарію, вступив до Новоросійського університету, викладав російську та старослов'янську мову в Болградській гімназії. Там він створив хор хлопчиків і на дозвіллі писав твори для цього хору, а також романси і пісні.

Пісню на вірші Шевченка, завдяки якій ми знаємо Крижанівського зараз, Данило Якович написав спеціально для Марка Кропивницького, яким щиро захоплювався. Коли Кропивницький був на гастролях в Одесі, земляк передав йому ноти пісні. Марку Лукичу сподобалося. На наступному ж спектаклі "Дай серцю волю, заведе в неволю", де драматург грав роль парубка-сироти Івана Непокритого і мав співати пісню про тяжку сирітську долю, Іван Непокритий натомість заспівав «Реве та стогне…».

Дивно, але навіть у часи, коли не було інтернету, такі новини розходилися швидко. Де б і кого б потім не грав Кропивницький, публіка вимагала, щоб він заспівав пісню Крижанівського. Але то вже було далеко звідси…

Нам не вдалося знайти інформації про те, як і коли припинило існування духовне училище. Проте відомо, що вже на початку 1920-х у цій будівлі знаходилася «бурса» - єдина трудова школа.

Що ж до самої будівлі, то у 1990-х фасад обклали плиткою, що дещо зіпсувало його вигляд. А от у середині все зберіглося чудово – сходи (хоча й вже не мармурові), колони, арки, ковані решітки, навіть двері до колишньої домової церкви. Але найбільше вражає сама церква – актовий зал.

Звичайно, замість вівтаря зараз сцена. Але коли заходиш в зал, то відразу розумієш – ти в церкві. І мимоволі підводиш очі до куполу, на якому хіба що розпис не зберігся, а з вулиці замість хреста тепер тризуб. Проте сумнівів у тому, що це купол, немає ніяких. Як ця церква зберіглася у майже первісному вигляді? Кому за це треба дякувати?