У 1777 році це був військовий шпиталь, проте в ньому лікували не тільки солдат і офіцерів, але й жителів міста. Через 10 років Григорій Потьомкін заснував при цій лікарні медико-хірургічну школу – фактично перший медичний виш на території України.

І одним із перших студентів цього вишу став Єфрем Мухін. Доводилося читати, що світлійший князь послав генерала Норова в Харківський колегіум – один із найкращих навчальних закладів тих часів. Норов мав відібрати кращих випускників колегіуму, які мають цікавість до медицини. З них Потьомкін мав намір за 5-7 років підготувати військових лікарів. Мухін якраз і був одним із тих, кого рекомендував попечитель колегіуму.

Справа в тому, що переважна більшість тогочасних лікарів отримували освіту за кордоном. У 1780-ті роки в усій (!) імперії лікарів навчали тільки в одному Московському університеті. Причому на медичний факультет приймали щороку не більше десяти студентів. У Росії вже було кілька таких медико-хірургічних шкіл при лікарнях: дві в Петербурзі, по одній – в Москві, Кронштадті, в Сибіру та на Алтаї. Тож лікарів дуже не вистачало!

А в Єлисаветграді, де маленький шпиталь вже перетворився на велику лікарню на 200 ліжок, була чудова база для навчання.

Школою керував спочатку сам Потьомкін, після його смерті - генерал Каховський, а з 1793 року- Олександр Васильович Суворов. Безпосередньо навчанням завідував Павло Никифорович Шарой – практикуючий лікар, який працював у Єлисаветграді. За статутом, майбутні лікарі мали навчатися 7 років, проте катастрофічний дефіцит лікарів як на фронтах, так і в нашому краї, диктував інші терміни. За умови хорошого навчання, студенти могли отримати кваліфікацію підлікаря (фельдшера) вже через два-три роки, пропрацювати один рік в лікарні, а потім ще за рік отримати кваліфікацію лікаря.

За 10 років існування ця школа підготувала близько двохсот лікарів – мізерна цифра за нашими мірками, але для тодішнього стану медицини у нашому краї це був прорив! Чомусь у 1897 році школу закрили, а студентів перевели до московського та петербурзького медико-хірургічних училищ.

У наукових статтях зазвичай називають кілька імен видатних лікарів – випускників та викладачів Єлисаветградської школи. Проте більшості з нас відоме тільки одне ім'я – Єфрем Мухін. Він навчався тут, потім викладав, потім, після ліквідації школи, переїхав разом з учнями в Москву. Заслужений професор Імператорського Московського університету, доктор медичних наук, засновник вітчизняної травматології, герой війни, Мухін відомий насамперед тим, що «переклав медицину» на російську мову (до нього лекції студентам читали на латині, адже російськомовних медичних термінів взагалі не існувало).

Але пам'ятник на території лікарні – не Мухіну, а його найталановитішому учню – Миколі Пирогову. Начебто Пирогов бував у шпиталі під час Кримської війни 1853-1856 років. Проводив майстер-класи – показував військовим хірургам, як оперувати в польових умовах, як фіксувати переломи кінцівок за допомогою гіпсових пов'язок (їх теж вигадав Пирогов). На той час в єлисаветградському шпиталі було вже 350 ліжок.

Вважається, що сам хірург привіз у наше місто атлас "Хирургічна анатомія артеріальних стволів и фасцій", який зберігається у музеї Кіровоградської обласної лікарні. Цю роботу Пирогова 1837 року спеціалісти вважають початком нової ери у хірургії. А ще кажуть, що кілька років тому в фортечній лікарні була операційна, в якій колись оперував сам Микола Пирогов. Проте лікарня діюча, тож важко повірити, що в ній зберігали операційну ХІХ століття…

Пирогов бував у Єлисаветраді і пізніше. В книзі «Вопросы жизни. Дневник старого врача» хірург пише, наприклад, про те, що у 1880 році консультував у Єлисаветграді поміщика, який вже чотири роки хворів на сифіліс. Лікар записав: «оскільки я не мав уявлення про сифіліс…» Тому дуже дивно, що у 1912 міська управа вирішила присвоїти інфекційному бараку цієї лікарні ім'я Пирогова… Не хірургічному корпусу, не операційній, а саме інфекційному бараку. Якось навіть не дуже почесно звучить: «Інфекційний барак імені Пирогова». А у 1958 році в лікарні встановили той самий пам'ятник хірургу.

Тож цей комплекс «провінційності» був нам властивий завжди, навіть у найкращі часи. І барак, і пам'ятник - не Мухіну, який тут жив, навчався, працював багато років, а Пирогову, який кілька разів приїздив. Виявляється, ми завжди не вміли цінувати своє і шукали собі «пророків» будь-де, аби не у власній вітчизні…

Цікаво, що хоча офіційно лікарня залишалася міською, військових тут завжди лікували безкоштовно, а містян – за гроші. Так, на початку ХХ століття вартість перебування в лікарні для городян складала 30 коп. за добу, у віп-палатах (а такі теж були) – 50 копійок. На 200 ліжок у лікарні було лише три лікаря, сім фельдшерів та три акушерки.

У той час у лікарні працював Опанас Михалевич, на честь якого сьогодні перейменовано колишню вулицю Профінтерну. Про Михалевича написано дуже багато, в тому числі й Арсенієм Тарковським. А от про головлікаря Івана Романовича Добровольського відомо, на жаль, менше.

Добровольський пропрацював тут багато років. І коли у 1920-му в місті остаточно утвердилась влада більшовиків, залишився головним лікарем Першої Радянської міської лікарні. У 1921-му його заарештували і звинуватили в «участі в підпільній білогвардійській організації та підготовку до збройного повстання з метою повалення Радянської влади». За лікаря Добровольського заступилося все місто. Працівники заводів Ельворті, Яскульського звернулися до голови повітової ЧК Абарамова з листом: «доктор Добровольський належить нам, країні… Його руки і знання – то багатство країни, як значна за розмірами фабрика з дорогими машинами».

Тим не менш, через два тижні після арешту, 21 лютого 1921 року, Івана Романовича та його дружину, колишню вчительку Ксенію Петрівну Добровольську, розстріляли. Це був перший випадок фізичного знищення лікаря в нашому місті – у всі роки громадянської війни лікарі залишалися недоторканими для будь-якої влади. Євреї Вайсенберг, Гольденберг, Шиман не закривали приймальні навіть під час погромів…

А лікарня працювала собі – приходили нові лікарі, відкривалися нові відділення. Навіть під час окупації Перша міська лікарня не закривалася ані на годину.