Через тридцять років американські робітники вирішили скористатися досвідом австралійських колег і вийшли на вулиці Чикаго з тією самою вимогою – скоротити робочий день до восьми годин. Керували цим рухом анархічні організації, і це призвело до трагічних наслідків. Демонстрацію розігнали,кілька демонстрантів загинули чи то через дії поліції, чи то через натовп. Через кілька днів відбулися масові протести проти жорстоких дій поліції, хтось кинув бомбу – вісім поліцейських загинули, більше п'ятдесяти були поранені. Слідство встановило винних, і вісьмох анархістів засудили до страти.

Саме в пам'ять про засуджених терористів Другий інтернаціонал, конгрес якого відбувся в Парижі в липні 1889 року, оголосив 1 травня Днем міжнародної солідарності трудящих. У 1890 році у багатьох європейських країнах цей день відзначили демонстраціями з вимогою восьмигодинного робочого дня.

На території сучасної України у 1890 році така демонстрація пройшла тільки у Львові. На львівській ратуші є пам'ятна таблиця про цю подію (нам невідомо, чому львівські робітники на ній зображені голими).

А от у Російській імперії робітники вирішили поєднати корисне і приємне. 1 травня 1891 року петербурзькі робітники не вийшли на демонстрацію, а провели «маївку» за містом – нелегальні збори з їжею та алкоголем. Принаймні, вважається, що то була перша робоча «маївка», оскільки насправді традиція вибиратися на пікнік на початку травня була цілком природня для жителів міст: і для дворян, і для міщан, і для робітників.

У книзі «Волшебній фонарь в народной школе» Н. Борисова знаходимо згадку про те, що саме так в кінці XIX століття 1 Травня святкували і в Олександрійському повіті: «З приводу картини „Смерть Авімелеха" один з присутніх сказав: «Бач, як то колись було стидно, як жінка поб'є чоловіка; а ми тепер, слава Богу, і попривикали: ось завтра Пєрвоє мая, так не одному з нас дістанеться од жінки».

Але там мова йде про село, де вимагати скорочення робочого дня не було в кого. В Єлисаветграді ж у цей день робітники традиційно чогось вимагали у власників заводів: покращення умов праці, медичного страхування і т.п. Зазвичай, їх вимоги, які були цілком прийнятними, частково виконували. І усі були задоволені. Аж до травня 1905 року, коли до тижневого страйку машинобудівників країни приєдналися робітники єлисаветградських заводів Шкловського, Бургарда та ливарного цеху заводу Ельворті. Робітники вимагали зменшення робочого дня з 11,5 до 9 годин та збільшення зарплатні на 20%. Тоді власники заводів теж виконали вимоги, але надалі травневі збіговиська робітників заборонили. У книзі Павла Босого «Роберт Пірс Ельворті» знаходимо згадку про те, що у 1912 році робітники заводу вимагали «переведення на інше місце роботи майстра Твердоступа, оскільки вважали, що він запідозрив робітника Нестеренка у "підбиванні" до святкування Першого травня й доніс на нього».

Цікаво, що вихідним днем 1 травня оголосила не радянська влада, а УНР у 1918 році. Але у той же рік місцеві більшовики, серед яких було чимало лідерів робітничого руху, почали потроху узурпувати це свято. В книзі «Годы борьбы. Революционное движение на Зиновьевщине» Омелян Лісничий згадував про події в містечку Рівне (зараз село у Новоукраїнському районі): «Під час святкування 1 травня (період панування петлюрівців), уся організація під червоними прапорами вийшла з підпілля відкрито святкувати. Цей виступ привернув загальну увагу селян, які залишаючи ряди демонстрантів з жовто-блакитними прапорами, переходили під червоні прапори нашої організації. (…) Чулися гасла: "Хай живе більшовицька партія, радянська влада і всесвітня революція!"»

У перші роки радянської влади Першотравень був чи не найголовнішим державним святом. Переможний клас робітників і селян, який, щоправда, так і не виборов скорочення робочого дня до восьми годин, щиро і з розмахом святкував солідарність з трудящими всього світу. Світова революція і всесвітній комунізм були близько. Вже в кінці 20-х років вихідним днем стало і друге травня. Одного дня просто не вистачало, щоб провести і демонстрацію, і «маївку».

З роками виявляти «міжнародну солідарність» стало важче, хоча Перше травня тоді святкували (та й зараз святкують) майже в усьому світі. У книзі Олександра Жосана «Кіровоград у роки окупації» ми знайшли фотографію 1 травня 1942 року.

Після того, як у 1959 році на Кубі прийшов до влади Фідель Кастро і заявив, що його країна піде шляхом соціалізму, стало дуже модно виражати солідарність із кубинськими трудящими. У шістдесяті роки в деяких містах (наприклад, в Олександрії) з'явилися справжні кубинці – з ними виражати солідарність було легко. А що робити тим містам та містечкам, де кубинців нема? Редактор газети «Україна-Центр» Юхим Мармер згадував, що у його рідному Гайвороні у 1963-64 році проходили першотравневі «кубинські» демонстрації. Роль кубинців виконували старшокласники місцевої школи – з приклеєними бородами та в беретах…