Іван Петренко у книзі «Нацистський окупаційний режим на Кіровоградщині» пише про те, що насправді до війни готувалися, і дуже давно. Так, 1 серпня 1935 року «Кіровська правда» надрукувала фрагмент доповіді Сталіна, де проголошувалося: «…справа явно йде до нової війни». А через кілька днів та сама газета призивала всіх робітників вступити до лав ТСО (Товариства сприяння обороні).

На «Червоній зірці», крім сівалок, з кінця 30-х років виготовляли ще й снаряди. Наче граючись, готували десантників (саме задля цього у Ковалівському парку були встановлені парашутні вежі) та кулеметників. У 1939 році в Кіровограді діяли 88 стрілецьких гуртків, які одночасно відвідували 1885 осіб та 17 гуртків з вивчення кулеметів. Серйозну військову підготовку мали пройти і майже всі керівники партійних органів.

Тож 22 червня дуже швидко спрацювали не тільки мобілізаційні пункти. Іван Петренко пише, що вже о 14.00 «Червону зірку» перевели на «військовий стан». На підприємствах, у колгоспах, на елеваторах, біля мостів та залізничних переїздів, відділень пошти, радіовузлів та телеграфу, виставили озброєну варту. Газети та радіо закликали до пильності.

Шпигуноманія досягла апогею: «взірцем для всіх учнів Кіровоградщини став піонер Кваша з Плетеноташлицької сільради Маловисківського району. Коли хлопець спіймав голуба, то на його нозі помітив кільце з цифрами. Птаха учень сприйняв за шпигуна, який переносив зашифровані розвіддані ворогам, тож відразу відніс голуба до сільської ради. Там на окільцьованій нозі птаха, крім цифр, виявили ще і герб Польщі. Про цей «героїчний» вчинок піонера та про пильність голови сільської ради секретар Маловисківського райкому партії на повному серйозі доповів у область».

Найбіліші суперечки у кіровоградців, особливо старшого віку, викликає твердження Петренка про те, що містяни зустрічали окупантів з хлібом-сіллю.

«Не всі, - каже історик. – Звичайно, не всі. Але багато хто. Давайте подумаємо, чому».

Іван Данилович починає читати – архівні документи, спогади про голод 1921-22, про розкуркулювання, про колективізацію, про Голодомор, про 1936-1937 рік… Короткі розповіді різних людей: «Мого п'ятимісячного сина комсомолець кинув на підлогу, а мені наказав зняти одяг і йти на вулицю. Нашого тут вже нічого немає, навіть одягу».

І коли слухаєш його, то починаєш розуміти. Це ж не були окремі епізоди – це були 20 років страху, приниження, насильства, фізичного знищення. Люди, які пережили це все і вижили, зустрічали б з хлібом-сіллю будь-кого. Тим більше, що, як каже історик, листівки про «Гітлера-визволителя», який вижене кровавого вождя, з'являлися в місті з самого початку війни.

За містом, на місці сучасної вулиці Коваленка (Конєва) був протитанковий рів. Прямо біля рову, десь на території сучасної обласної лікарні, кіровоградці розстелили килим, зустрічали «визволителів» частуванням, дівчата кидали квіти під ноги військовим…

А протитанковий рів німці використали – не пройшло і двох місяців. Саме в цьому рову вже 30 вересня загинули майже чотири тисячі євреїв. Кулі берегли, розстрілювали, за свідченням кіровоградки Анни Ігнатієвої, тільки дорослих чоловіків та жінок, діток та стареньких били по голові гумовою дубиною та зіштовхували в могилу.

Але 5 серпня за радісної підтримки частини населення місто очолив польовий комендант Подевіц, полковник та справжній граф. 11 серпня граф видав наказ №1, який передбачав відновлення роботи підприємств, установ міста та побутових умов проживання населення.

І наказ було виконано! Протягом серпня вулиці міста очистили від руїн (Кіровоград бомбили в липні, та й радянські війська, відступаючи, підірвали один із корпусів «Червоної зірки», аптечний склад і т.п.). Протягом місяця відремонтували лютеранську кірху, Преображенську церкву, міську лазню та ресторан на Дворцовій…

Уже в середині серпня в місті почала виходити газета «Українські вісті» - теоретично це не була газета окупаційної адміністрації. Це було «українське видання антикомуністичного та прогітлерівського спрямування»… Швидко відновилася робота підприємств, запрацювала навіть телефонна станція!

А житлові умови кіровоградці покращували собі самі – займали квартири розстріляних євреїв. Спочатку охоплює жах. Але Іван Петренко опублікував величезний список таких самовільно зайнятих квартир – з адресами та прізвищами тих, хто туди вселився. Сам по собі цей список малоінформативний, але поки його читаєш, то починаєш розуміти: ці люди не були хронічною сволотою… Спочатку один, потім другий - не відразу, поступово. Чому б не переселитися з землянки у гарненьку квартирку з кухнею та піаніно, адже її господарі точно вже не повернуться, ти ж врятувати їх не міг, та й не твоя провина врешті-решт… Чого ж добру пропадати?

Висловимо припущення: саме тому люди старшого покоління не пам'ятають ані радісної зустрічі окупантів, ані того, як з міста в один день зникли всі євреї… Їм самим просто треба було якось жити далі. А щоб жити, працювати на окупаційну владу і спати ночами, необхідно було забути…