На території нашої області зберіглося чимало водяних млинів. Переважно у західних районах, на Південному Бузі, Ятрані та Синюсі. Соромно сказати, але про більшість з них ми дізналися зі статей київського мандрівника і журналіста, редактора порталу «Україна Інкогніта» Романа Маленкова.

Так Маленков відвідав, описав та сфотографував для нас надзвичайно красивий млин Смирнова у селі Луполове Благовіщенського району. Кілька років тому, пише мандрівник, цей палац на березі Південного Бугу почали реставрувати, але потім ремонтні роботи чомусь були зупинені.

Ще один шедевр – у Давидівці Голованівського району. Млин контр-адмірала Абази. Цей млин ще донедавна працював. А зараз тут створена міні-гідроелектростанція. У Нововархангельському районі в селі Тернівка стоїть «Бенчиків» млин, збудований на початку ХХ століття.

Ще один водяний млин знайшов Маленков у маленькому селі Соломія Гайворонського району. Він, може, і не такий величний, зате збудований у XVIII столітті і досі працює, хоча вже за допомогою електродвигуна! Тут, у Соломії, усе збереглося в первинному вигляді: дамба, кам'яні «лабіринти», які спрямовують потік води, навіть дерев'яні перекриття над ними. Такий собі млин-музей, про який майже ніхто у нас не знає. Кажуть, біля цього млина любила відпочивати Соломія – позашлюбна донька засновника Софіївки графа Станіслава Потоцького, яка вийшла заміж за місцевого поміщика Машинського. Начебто саме на її честь чоловік назвав свій маєток.

Роман Маленков узагалі робить дуже багато, щоб популяризувати водяні млини. На його думку, туристичний маршрут водяними млинами центральної України міг би стати не менш затребуваним, ніж маршрут закарпатськими замками. І, мабуть, він має рацію. Принаймні після його публікацій про кіровоградські млини у 2015 році ними зацікавилися і місцеві, і столичні журналісти та турагенти.

В Єлисаветграді зі зрозумілих причин водяних млинів не будували. Пшеницю мололи переважно у топчаках. Перший паровий млин у місті, про який нам вдалося знайти відомості, з'явився у 1870 році і належав голландцю - архітектору Вільгельму Верлону. Верлон приїхав у наше місто, щоб будувати палац на майбутній Дворцовій вулиці, осів у Єлисаветграді, проектував будинки, мав тут невеликий цегельний завод та млин.

Перша криза мукомельного виробництва у нашому краї сталася у 1895 році. «Вісник фінансів, промисловості та торгівлі» за перший квартал 1896 року, виданий у Петербурзі, повідомляв, що в Єлисаветграді масово закриваються млини через «неспроможність мукомелів». Далі пояснюється: мукомельна промисловість на півдні імперії почала розвиватися дуже швидко. Парові млини були досить дорогі, проте швидко відпрацьовували свою вартість за умови дешевої пшениці. А у 1895 році пшениці у краї виявилося менше, ніж могли переробити місцеві млини, тож ціна на неї значно зросла. Крім того, пише «Вісник», у Північно-західному краї та Литовських губерніях, куди збували більшу частину дніпровського борошна, з'явилися свої млини. А Москва і Петербург «були завалені борошном з Приволзьких губерній, яке за якістю стоїть вище дніпровського»…

У довідковому ілюстрованому альбомі «Фабрики, заводы и рудники Южной России» за 1911 рік вказано дев'ять великих парових млинів, які знаходяться у Єлисаветграді. Насправді млинів було більше (у тогочасній пресі зустрічається кілька десятків прізвищ власників), проте в альбом увійшли тільки найбільші млини з річним оборотом в кількасот тисяч рублів, на кожному з яких було 2-3 парових двигуни та працювало 20-40 робітників. Млини Дашевських, Шкловського, Слободського знаходилися на Московській (тепер Чміленка) – вони не збереглися. Не зберігся і млин Сейдера на Кущівці, і млин Озерянського на Олександрівській (тепер Тарковського).

Взагалі-то кіровоградці добре знають два млини – Абрама Давидовича Барського на Миргородській (Калініна- Шульгиних) та Абрама Марковича Вайсенберга на Великій Пермський. Це великі, багатоповерхові будівлі (на верхніх поверхах зберігали зерно, яке поступово зсипалося вниз), які зараз перетворені на житлові будинки.